«300 спартанців Саакашвілі» і головна інтрига виборів

Абсолютна більшість політичних експертів, даючи прогнози на 2018 рік, зафіксували певну патову ситуацію, коли в умовах величезного антирейтингу влади, системна парламентська опозиція, чи, бодай, ті, хто себе називають опозиціонерами, не має потенціалу для зростання і власного рейтингу.

Традиційний рейтинг підтримки влади у межах 10% – за чиновників будуть голосувати усі, хто побоюється того, що «буде ще гірше» – стимулювати до зростання немає чим. Економічного «прориву» у 2018 році не відбудеться (падіння гривні це підтверджує).

Зовнішньополітична ситуація продовжує залишатися непростою, а у західних ЗМІ все гучніше лунають заяви про корупцію в Україні.

Не видно і кінця у протистоянні на сході країни, як і загальновизнаної стратегії звільнення окупованих територій. Мало ухвалити закон про «окупацію» та «агресію», потрібно ще пояснити виборцям, чому зростає товарообіг з цим самим «агресором».

Рятує те, що й системна опозиція резервів для нарощування рейтингу не має. По-перше, реванш екс-«регіоналів», неможливий у принципі, адже електоральна ситуація після втрати Криму та частина Донбасу, а також чотирьох років неоголошеної війни назавжди змінилася не на їхню користь. По-друге, відсутня єдина демократична опозиція взагалі. Є Тимошенко, є Гриценко, є Садовий, є дрібні політичні проекти, на кшталт, «Демальянсу». По-третє, у цієї опозиції, навіть якщо вона зуміє об’єднатися, наразі відсутня чітка програмна альтернатива нинішній владній стратегії. 

У такій ситуації влада виграти не може, але не може й програти. Але й патовою ця ситуація протриматися до виборів не може. З низки причин, найголовніша з яких та, що Україна стала суб’єктним геополітичним гравцем. Тому, хочуть вітчизняні демократичні політики, чи ні, але власні політичні амбіції їм доведеться принести у жертву загальній справі. Проте для цього має бути певний каталізатор процесів. Таким каталізатором бачили ще місяць-два тому Міхеїла Саакашвілі, який, дійсно, зумів серйозно попсувати нерви режимові. Але вуличний протест поставлено на «паузу». Чому? Певно тому, що Саакашвілі, як і наведені вище політики, страждає на дві вади: дефіцит власне програмних ідей та серйозний кадровий голод.

«Рух нових сил» об’єднав низку активістів з регіональним рівнем впізнаваності (що, однак, не каже про рівень довіри), але поки що не привабив політиків загальноукраїнської еліти.

Лідер «Європейської партії України» новину не коментує, але цього і не потрібно. Умовний «Катеринчук», взагалі, – є тим ресурсом, на який може спертися проект Саакашвілі. А, відповідно, стати основою й майбутньої демократичної коаліції.

Саакашвілі, зрештою, сам охарактеризував основні риси такого «Катеринчука»:

1) Належність до опозиційного демократичного табору;

2) Всеукраїнська впізнаваність;

3) Успішний досвід роботи саме у парадигмі втілення кардинальних реформ;

4) Імунітет від корупції;

5) Не-належність до нинішньої системної опозиції, представники якої так або інакше орієнтуються на певного лідера.

Таких політиків в Україні набереться з десяток-півтора, але вони зможуть зіграти критичну роль у формуванні «криголаму» «300 спартанців», навколо якого і відбудеться об’єднання демократичної опозиції.

У таких умовах опозиція навіть з 10,01% зможе переграти владу з її 10%.